Автор — Владислав Гриневич.
У контексті розгляду питання про подолання тоталітаризму і колоніалізму поважне місце посідає тема Голокосту, пам’ять про який десятиліттями «стиралася» комуністичною владою у свідомості суспільства. Отож виглядає так, що повернення у суспільну свідомість пам’яті про цю трагедію і становитиме defacto процес подолання комуністичної спадщини. Але виявляється, що лишень цього замало і проблема поширюється на вивчення ретроспективи українсько-єврейських стосунків назагал.
Історична пам’ять як поле розбрату
Євреї є одним із найдавніших народів України. Вони жили на цих землях ще за часів Київської Руси та Хозарського каганату. І про це свідчать стародавні топоніми. Один з районів Києва – урочище де мешкали євреї – звався Козари, а у центрі міста були Жидівські ворота. При цьому століття мирного співіснування українців і євреїв час від часу змінювалися роками бурхливих турбуленцій. Так, під час Козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького у XVII ст., антиєврейських акцій кінця ХІХ – поч. ХХ ст. у Російській імперії, погромів часів громадянської війни, а також сталінської кампанії боротьби з «космополітизмом» десятки тисяч євреїв стали жертвами масового насильства. Утім, найбільш глибокі відмітини в єврейській історичній пам’яті залишили події Другої світової війни. Нацистський Голокост в Україні забрав життя близько 1,6 млн осіб. Проте питання українсько-єврейських стосунків у роки війни і, передусім, участі місцевого населення у вбивстві євреїв майже не актуалізовано в історичній пам’яті українців. Причини цього, як видається, закорінені у совєтській спадщині замовчування цієї трагедії, особливостях національної психології та державній політиці історії.
За совєтських часів через певні ідеологічні і політичні причини про Голокост і особливу єврейську долю часів війни прагнули не говорити. Так само замовчувався дуже неоднозначний і контроверсійний український воєнний досвід: співпраця частини населення з окупаційним режимом, антисталінський повстанський рух тощо. Тож і сама тема українсько-єврейських стосунків потрапила до числа табуйованих. Із суспільної пам’яті намагалися вилучити цілу низку «незручних» питань: про участь євреїв у більшовицьких владних структурах та НКВС, участь українського населення Західної України у червні – липні 1941 р. в організованих нацистами антиєврейських погромах, про роль української допомогової поліції, членів місцевих органів влади та різних українських політичних сил у організованому німцями Голокості, не кажучи вже про такий феномен совєтської політики як «антисемітизм після Голокосту», що далася взнаки після повернення Червоної армії на звільнену від німців територію. (Це стосувалося як конфліктної ситуації довкола проблеми житла у великих містах та заборони на цьому тлі євреям повертатися з евакуації, а також спроб польських та румунських євреїв вернутися додому з СССР.) Вся ця тематика — справжнє «мінне поле», вона завжди викликала непорозуміння і взаємні звинувачення між українцями і євреями. При чому антисемітизм і українофобія зазвичай підживлювали одне одне.
На думку дослідника Генрі Абрамсона, в єврейській історичній свідомості парадигма українського лідерства утворилася таким чином, що, з її точки зору, український визвольний рух убудь-якому прояві неодмінно породжує страх антисемітського насильства, підсилюючи пиширену ідею про українців як запеклих і незмінних антисемітів (і посвідчуючи водночас факт чималої українофобії у євреїв). Крім того, за цією парадигмою, російська авторитарність – хай і не обов’язково філосемітська – звичайно краща, ніж архаїчна ненависть українців [91].
Тож до проблемних місць належить сама історична пам’ять обох народів, що створює широке поле для розбрату. В Україні антисемітизм хоча і зберігається на побутовому рівні, але рідко потрапляє на сторінки наукових розвідок, якщо не вважати таким саме замовчування цієї теми. Натомість в Ізраїлі, приміром, сіоністський наратив подає історію євреїв в Україні як історію антисемітизму і погромів. «З такого погляду, – відзначає О. Мотиль, – кожен історичний період є тільки розділом в історії насильства, вчиненого українцями проти євреїв, телеологічною кульмінацією чого став Голокост» [92].
Отже, в історичній пам’яті українців та євреїв усе ще зберігаються давні антагоністичні міфи про «жидокомуну» і про «природний український антисемітизм». Після Другої світової війни вони доповнилися фобійними стереотипами про «єврея-вбивцю енкаведиста» і «українця посібника німців, тваринного юдофоба». Спроби істориків з діаспори розпочати у 1980-х рр. українсько-єврейський діалог наразилися на непорозуміння та не набули подальшого розвитку [93]. Врешті, цей діалог перетворився «у змагання жертв» – хто більше постраждав від тоталітарних режимів. Зокрема, українці прагнули визнання Голодомору (Великого голоду 1933 р.) як геноциду, який дорівнює Голокостові, якщо не перевершує його. Натомість вимоги пошуку і суду над воєнними злочинцями (Комісія Дешена щодо 14-ї гренадерської дивізії ваффен СС «Галичина» у Канаді, «Справа Дем’янюка» (процеси тривали впродовж майже 30-ти років у Ізраїлі, США, Німеччині) та інші ще більше псували і ускладнювали стосунки між українцями і євреями у діаспорі. Наголосимо, що цьому значною мірою посприяла активна діяльність КГБ, метою якої було посіяти розбрат між українськими націоналістами та сіоністами, які шукали шляхів для порозуміння з метою спільної боротьби з комуністичним режимом.
Попри те, що в СССР про Голокост прагнули не говорити, тут існувала певна специфіка та градація дозволеної інформації між республіками. Цві Ґітельман зауважив, що, скажімо, у совєтській Естонії можна було знайти досить об’єктивну і невикривлену оповідь про Голокост, тоді як у Литві ця історія вже була розмита. Натомість УССР була у цьому сенсі крайнім прикладом: у надрукованій 1982 р. великій офіційній історії Україні не було згадки про Голокост [94]. Але слід зазначити, що вже й у незалежній Україні, у 6-томній академічній «Політичній історії України» у томі, присвяченому Другій світовій війні (розділ «Німецький окупаційний період») жодним словом не було згадано про Голокост [95].
Тривалий час в Україні історична політика (публічне конструювання образу історії та ідентичності) не надто опікувалася проблемами Голокосту. Ще й досі не написано ґрунтовного дослідження про українсько-єврейські стосунки в роки Другої світової війни, як і щодо масштабів і мотивів участі українського населення у нацистському Голокості. Можна цілковито погодитися зі словами Джона Кліра про те, що тема участі місцевого населення СССР у винищенні євреїв і колабораціонізм лишаються наразі найбільш скандальною і найменш дослідженою темою [96].
Тож і у незалежній Україні євреї і українці все ще по-різному пам’ятають Другу світову війну і Голокост. Страждання інших і своє власне сприймається неадекватно. В 2003 році єврейські організації в Україні не відреагували на скорботну дату пам’яті – 70-річчя Голодомору (як, до речі і Держава Ізраїль). Водночас, видання в Україні книги Шимона Редліха про поведінку українського населення містечка Бережани під час війни — схоже на те, що сталося у польському Єдвабному, де місцеві мешканці вирізали своїх єврейських сусідів, не викликала бурхливого резонансу у суспільстві, подібного до польського [97].
У 2011 р. Ярослав Грицак передвіщав: «Україна стоїть на порозі великої дискусії – дискусії про причетність українських націоналістів зокрема, а українців взагалі до винищення євреїв у роки Другої світової війни. Можна сказати, що з моменту посмертного нагородження Романа Шухевича званням Героя України вона уже почалася. Треба думати, однак, що в найближчі роки, якщо не місяці, вона може набрати іншого, набагато гострішого характеру. Готуються, або вже навіть вийшли друком декілька робіт, які містять нові факти та нові звинувачення – і котрі для українського суспільства можуть стати тим, чим для польського стали дві книжки Яна Ґросса – “Сусіди” і “Страх”» [98].
Однак ці пророцтва не справдилися. Західні науковці (йдеться передовсім про т.зв. групу, що гуртується довкола професора з Альбертського Університету Івана-Павла Хімки, які цілеспрямовано працюють над питанням доведення участі українських націоналістів у Голокості), не спромоглися довести, що керівництво ОУН давало якісь вказівки чи директиви про участь членів організації у вбивстві євреїв. І хоча відомо, що окремі діячі організації дійсно були так чи інакше причетні до злочинів, не існує достатніх доказів, на підставі яких можна було б звинуватити ОУН і УПА у безпосередній участі у Катастрофі українського єврейства. На відміну від уряду Віші, який відбирав і доправляв євреїв у концтабори, українські націоналісти майже не впливали на процеси, які здійснювалися під керівництвом нацистів чи принаймні, якщо йдеться про мельниківців, впливали доволі опосередковано.
Утім, в самій Україні логіка розвитку подій — зокрема і війна з Росією — потребували суцільної реабілітації вищезгаданих організацій. Тож процеси визнання на державному рівні ОУН і УПА борцями за незалежність та поступового поверненням у суспільний простір пам’яті про Голокост відбувалися майже паралельно.
Легітимація пам’яті про Голокост в Україні
Ще до розвалу СССР Україна стала однією з перших совєтських республік, де було визнано старанно замовчувану комуністичною владою єврейську трагедію Бабиного Яру. 10 вересня 1991 року Верховна Рада УССР видала постанову, відповідно до якої було заплановано низку заходів щодо державного відзначення роковин цієї події. Заходи мали проводитися впродовж тижня – з 29 вересня до 6 жовтня 1991 року. 5 жовтня 1991 р. на території Бабиного Яру зібрався багатотисячний мітинг-реквієм. На нього люди прийшли пішки тією самою «дорогою смерті», якою восени 1941 року київські євреї прямували до місця страти. В офіційній церемонії взяли участь сотні іноземних гостей, серед них були посол Ізраїлю, представники Німеччини, США та інших країн тощо. Союзне совєтське керівництво делегувало до Києва ідеолога перебудови і гласності Олександра Яковлєва (сам М. Горбачов відмовився їхати). Серед учасників були численні представники громадськості, зокрема, активісти єврейського та українського національних рухів, багато пересічних громадян. Як зазначає Анатолій Подольський, серед євреїв, котрі вперше прийшли до Бабиного Яру, було багато тих, які не вірили, що на місці трагедії не буде агентів КДБ, що їх не будуть вносити до списків і що тепер можна вільно вшановувати пам’ять загиблих, не побоюючись того, що за це будуть репресувати.
З промовою, що містила цілу низку важливих політичних і світоглядних позицій, на меморіальному мітингу виступив Голова Верховної Ради УССР Леонід Кравчук. Уперше за десятиліття замовчування і заперечення єврейської складової трагедії в Україні на найвищому офіційному рівні було визнано: Бабин Яр став першим актом так званого «остаточного розв’язання нацистами єврейського питання», і євреїв у Бабиному Яру вбивали тільки за те, що вони були євреями. Поряд із цим Л. Кравчук згадав і про десятки тисяч пізніше вбитих нацистами поляків, росіян, українців, литовців, партизанів, підпільників, заручників. Детально зупинився Кравчук на базових принципах політики державотворення новітньої України, головними з яких він назвав гарантування рівних прав і поваги, незалежно від національного чи соціального походження, раси або кольору шкіри, політичних переконань чи віросповідань; рівних можливостей для участі в розбудові Української держави всіх національних меншин та повагу до їхніх мови, традицій, культури й духовних особливостей.
Поряд із цим було засуджено совєтську політику нехтування людськими правами, приховування, замовчування правди про трагедію Бабиного Яру і принесено вибачення єврейській громаді: «Перед усім світом заявляємо про неприйнятність нині ідеологічних міркувань колишнього режиму в Україні, який зневажав права людини і права народів, приховував від людей історичну правду про трагедію Бабиного Яру, про те, що більшість жертв масових розстрілів тут випала на долю євреїв, – наголосив Леонід Кравчук. – Це був геноцид, і вина за нього лежить не тільки на фашистах, а й на тих, хто своєчасно не зупинив убивць. Частину її ми беремо і на себе. Сьогоднішні сумні урочистості – це водночас і слушна нагода вибачитися перед єврейським народом, щодо якого було вчинено стільки несправедливостей у нашій історії. Тяжко. Але необхідно, щоб люди визнавали помилки і вибачалися. Без цього неможливий поступ. Творити добро краще, ніж сіяти ненависть <…>. Згадки про масові вбивства людей, скоєні у Бабиному Яру руками фашистських катів, і сьогодні не дають нам спокою. Попіл жертв геноциду стукає в наші груди. Чи можна таке забути? Ніколи. Смерть пам’яті – це смерть душі». Закінчив свою промову Леонід Кравчук привітанням українською та їдишем: Мир і щастя тобі, багатостраждальний єврейський народе! Шолом айх тайєре їдн! [94, с.153-156].
Ставши вже першим Президентом України, Леонід Кравчук так і не імплантував тему Голокосту до суспільного процесу. Після знаменного виступу восени 1991 року в Бабиному Яру, він практично не торкався цієї теми і питання вибачення перед євреями вважав закритим. Утім, на зовнішньополітичній арені від імені українського народу Кравчук іще кілька разів, приміром 1993 року під час виступу у Кнесеті, офіційно висловив жаль за злочини, скоєні українцями супроти євреїв.
Наступний Президент Леонід Кучма ходив у Бабин Яр раз на рік, аби покласти вінки й проголосити на траурному мітингу узвичаєні фрази. Утім, уже на фініші його президентства геноцид проти ромів був офіційно визнаний державою: 8 жовтня 2004 року Верховна Рада України видала постанову «Про відзначення Міжнародного дня голокосту ромів», таким днем стало 2 серпня (дата «циганської ночі» у концтаборі Аушвіц-Біркенау). Трьома тижнями пізніше, 27 жовтня 2004 року, під час урочистостей з нагоди 60-тиріччя «визволення України від фашистських загарбників», Леонід Кучма, представляючи власне бачення історії Другої світової війни, несподівано згадав про розстріли німцями в Бабиному Ярі, крім євреїв, українців і росіян, ще й українських націоналістів, і цілком виразно запропонував якісно нову модель історичної пам’яті для консолідації суспільства. Її основою мало би стати засудження всіх причетних до нацистських злочинів і, натомість, відмова від трафаретної схеми накинутої совєтською пропагандою про те, що всі члени організації ОУН та УПА апріорі є «українсько-німецькими буржуазними націоналістами» і злочинцями.
«»Новий порядок» показав себе в київському Бабиному Яру, де, крім десятків тисяч євреїв, були розстріляні українці, росіяни, діячі Організації українських націоналістів <…>. Історія Другої світової війни має ще багато суперечливих сторінок, які неоднозначно сприймаються нашими сучасниками. Зокрема, це проблеми військового полону і діяльність ОУН і УПА. Безперечно, осудження заслуговують усі, на чиїх руках невинна кров. Однак висувати такі звинувачення до всіх учасників повстанського руху було б несправедливо. Пошук компромісів і можливостей взаємного примирення різних політичних сил, у тому числі й у ветеранському середовищі, – це єдиний шлях до консолідації українського суспільства», – наголосив Президент Кучма [94, с.158-159].
«Війни за пам’ять» вступили у ще гострішу фазу за часів президентства Віктора Ющенка. Він прийшов до влади на постпомаранчевій революційній хвилі і намагався радикально змінити українську історичну політику, поклавши в її основу тему засудження злочинів комуністичної тоталітарної системи. Сталінський СССР у Ющенковій моделі пам’яті поставав імперією, а Україна – посттоталітарною, постколоніальною і постгеноцидною державою.
Помітне місце в історичній політиці Президента посідала й тема Голокосту. Ще на посаді прем’єр-міністра, В. Ющенко у 2000 році брав участь у Стокгольмській Міжнародній конференції голів держав та урядів європейських держав – членів Ради Європи, а також США та Канади. На Форумі було прийняте рішення рекомендувати вивчення історії Голокосту в країнах Ради Європи, яке підтримала й Україна.
Для Віктора Ющенка, за його визнанням, трагедія євреїв була ще й частиною родинної історії, адже його батько був в’язнем концтабору Аушвіц «і був там з євреями в той момент, коли по 25 тисяч людей знищували за один день, і ніхто тоді не ділив людей на українців, росіян чи євреїв, ніхто не рахувався з тим, кому він віддає шматок хліба». Крім того, бабуся і мати Віктора Ющенка, які під час війни мешкали в його рідному селі Хоружівка на Сумщині, переховували в себе трьох єврейських дівчаток.
Уже у 2005 році, в перший рік президентства, В. Ющенко своїм розпорядженням доручив Кабінету Міністрів розглянути «питання щодо створення в установленому порядку історико-культурного заповідника “Бабин Яр”» (заповідник було створено у 2007 році при Міністерстві культури і туризму, у 2008 р. передано під юрисдикцію Українського інституту національної пам’яті). Останнім Указом В. Ющенка від 24 лютого 2010 р. Бабиному Яру було надано статус Національного історико-меморіального заповідника.
Позаяк трагедія України доби Другої світової війни розглядалася Ющенком крізь призму злочинів двох тоталітарних режимів – сталінського і гітлерівського, – Аушвіц і Гулаг, Голокост і Голодомор він прямо прирівнював. Президент вживав також послідовних зусиль для того, аби інтегрувати до української моделі пам’яті ідею примирення між учасниками Другої світової війни – ветеранами Червоної та Української повстанської армій, і при цьому став виразно акцентувати увагу на розстріляних у Бабиному Яру українських націоналістах. Зокрема, 22 травня 2006 р. Віктор Ющенко видав Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Олени Теліги» – української поетеси і членкині Організації українських націоналістів (мельниківців), розстріляної німцями в Бабиному Яру 22 лютого 1942 р. Відповідно до Указу в липні – вересні 2006 року мали відбутися офіційні та культурні заходи, а протягом 2006-2008 рр. на території Меморіального комплексу «Бабин Яр» споруджено «пам’ятник Олені Телізі та її соратникам» (цей пам’ятник мав змінити дерев’яний Хрест, споруджений активістами ще 1992 р.). Принагідно зазначимо, що справа зі спорудженням цього пам’ятника надалі загальмувалася. Натомість 1 грудня 2009 року у Бабиному Ярі було встановлено пам’ятник совєтській підпільниці Тані Маркус, якій Віктор Ющенко присвоїв звання Героя України 21 вересня 2006 р.
Вшанування пам’яті жертв загиблих у Бабиному Яру на 66-ті роковини трагедії мало свої особливості. Після покладання вінка до совєтського монумента 1976 р., Президент України Віктор Ющенко разом із головою Київської облдержадміністрації Вірою Ульянченко, віце-прем’єр-міністром України Дмитром Табачником та секретарем РНБОУ Іваном Плющем поклали також квіти до Меморіального хреста на гаданому місці розстрілу німцями членів ОУН і поетеси Олени Теліги (в наступні роки цей ритуал також повторювали прем’єр-міністр Юлія Тимошенко і Голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк).
Окрім того, у 2007 р. Віктор Ющенко своїм указом присвоїв звання Героя України командувачу УПА Роману Шухевичу, а у січні 2010 р. – лідеру ОУН (б) Степанові Бандері. Поряд із цим, він ніколи у своїх офіційних промовах не порушив важкої теми «ідейних» та «звичайних людей» з українців-співучасників убивств нацистами євреїв під час Другої світової війни. В цьому виразно проявилась обмеженість його бачення офіційної моделі пам’яті європейської України. Все це зробило В. Ющенка більш вразливим до жорсткої критики з боку опонентів як усередині України, так і за її межами. Зокрема, це послабило його позицію на переговорах в Ізраїлі щодо визнання Голодомору геноцидом. Крім того, що його промова у Кнесеті сталась невдовзі після надання звання Героя України командувачеві УПА Романові Шухевичу (організації, яку ізраїльтяни підозрюють у вбивстві євреїв), він ще й не згадав про будь-яку причетність українців до Голокосту.
Офіційну політику пам’яті четвертого Президента України Віктора Януковича якнайкраще характеризував вислів «Уперед у минуле!». Серед усіх попередніх Президентів, які виразно чи не дуже виразно декларували прагнення до відродження й формування української ідентичності, Янукович був єдиним, хто продемонстрував абсолютну індиферентність і навіть ворожість до цієї проблеми. За президентства В. Януковича Ющенкову, далеко не бездоганну, одначе послідовну політику відмежування від комунізму й засудження злочинів сталінської імперії почала заступати політика реанімації старої героїзованої совєтської спадщини на тлі виразних спроб розмивання української ідентичності російською. Маючи більшість в українському Парламенті, пропрезидентська Партія Регіонів та її союзники-комуністи дружно ухвалювали закони та постанови, які відтворювали колишні совєтсько-російські моделі історичної пам’яті. При цьому було очевидним, що така історична політика не просто є копіюванням російської, а навіть створювалася безпосередньо у Москві. Публічна відмова Президента від визнання Голодомору геноцидом, відновлення Парламентом практики помпезного святкування параду Перемоги (2010 р.), прийняття суперечливих постанов до 65-річчя Нюрнберзького трибуналу і Закону про Червоний прапор (2011 р.) – усе це не принесло спокою в українське суспільство, а навпаки, ще більше розбурхало його.
На цьому тлі 5 липня 2011 р. Верховна Рада ухвалила Постанову «Про 70-річчя трагедії Бабиного Яру», якою встановила 27 січня Днем пам’яті жертв Голокосту. Попри те, що Комітетом Верховної Ради України з питань культури і духовності пропонувалося спеціально виокремити євреїв і ромів, видана постанова, подібно до практики совєтських часів, прикривала ці жертви евфемізмом «особи різних національностей». Утім, у переліку вбитих німцями у Бабиному Яру, крім мирних жителів, військовополонених, комуністів, підпільників і партизанів, значилися також і націоналісти, відкинути яких, очевидно, вже було неможливо після того, як історія з убивствами німцями сотень членів ОУН набула суспільного розголосу (поза тим, Меморіальний хрест українським націоналістам у Бабиному Яру періодично плюндрували вандали, як, утім, і Менору).
Тенденція до совєтської практики замовчування єврейських жертв трагедії Бабиного Яру виразно проявилась і у зверненні Президента Віктора Януковича з нагоди 70-х роковин трагедії в Бабиному Ярі, де знову йшлося тільки про «мирне населення».
Після Революції Гідності в Указі Президента України Петра Порошенка від 12 серпня 2015 р. «Про заходи у зв’язку з 75-ми роковинами трагедії Бабиного Яру» вперше на найвищому рівні це місце пам’яті було прямо пов’язане з Голокостом, водночас згадувалися й інші численні жертви, поховані в цій братській могилі, зокрема, й учасники українського визвольного руху.
Знаковою подією у контексті інтеграції України у простір європейської культури пам’яті – культури скорботи та покаяння – став виступ Президента Петра Порошенка 23 грудня 2015 р. у Кнесеті. Наголосивши, що Бабин Яр став спільною незагойною раною українців та євреїв, місцем убивства десятків тисяч євреїв тільки за те, що вони були євреями, згадавши про загибель під час Голокосту 1,5 мільйонів українських євреїв, Президент віддав пошану Праведникам, які, ризикуючи життям, рятували євреїв, але також згадав про негативні епізоди історії та колабораціоністів, які «на жаль, були майже в усіх окупованих нацистами країнах Європи, допомагали нелюдам у так званому «остаточному розв’язанні єврейського питання»». Президент України перепросив за це у Парламенті єврейської держави, перед лицем дітей та онуків жертв Голокосту і наголосив, що майбутні покоління мають бути виховані на неприйнятті Голокосту, Бабиного Яру та інших злочинів. Ці слова, відбиваючи офіційну політику пам’яті сучасної Української держави, мають велике символічне значення. Вони засвідчують рішучу готовність України розірвати зі своїм совєтським минулим і долучитися до європейських цінностей, стати рівноправним членом об’єднаної Європи [94, с. 160 – 166].
Серед інших меморіалізаційних заходів, метою яких було подолання тоталітарної спадщини, слід відзначити визнання депортації кримських татар геноцидом кримськотатарського народу. Відповідний документ було прийнято 12 листопада 2015 р. Верховною Радою, а 18 травня в Україні було проголошене Днем памяті жертв геноциду кримськотатарського народу. Внаслідок цього сталінського злочину, який став символом страждань і гноблення малих народів СССР, загинули десятки тисяч представників кримських татар, а сам цей народ на десятки років позбавили етносоціального та етнокультурного середовища проживання, що фактично прирікало його на зникнення. Тож загалом, в Україні офіційно визнано чотири геноциди – український (Голодомор), єврейський (Голокост), народів рома і сінті та кримськотатарський.
Студії Голокосту як чинник пізнання минулого
За період незалежності тема Голокосту набула в Україні доволі значного поширення і вже глибоко вкорінена у науковий, освітній і публічний обшир. Україна стала першою на постсовєтському просторі країною, яка включила тему «Голокост» як обов’язкову для вивчення в шкільному курсі «Історії України» і в курсі «Всесвітньої історії». Українська держава та громадські організації створили досить розвинуту систему професійної підготовки шкільних учителів з вивчення історії Голокосту. Цим питанням приділяється постійна увага на семінарах, які організовуються Міністерством освіти і науки України, Радою Європи, Всеукраїнською асоціацією вчителів історії, суспільствознавства та громадянської освіти; Всеукраїнською асоціацією викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова доба» та ін.
На рівні академічної науки в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України діє Центр єврейської історії і культури, що його було створено у 2008 р. унаслідок структурної реорганізації інституту на базі Відділу єврейської історії і культури. Від моменту свого створення у січні 1992 р. він був провідним науковим центром з єврейських студій в Україні. Певною мірою відділ, а тепер центр, вважається наступником наукових традицій Кабінету єврейської літератури, мови та фольклору, який існував при Академії наук УССР з 1936 по 1949 рік під керівництвом видатного вченого-філолога Елі Співака. На постсовєтському просторі це чи не поодинока подібна установа. Вона діє в рамках Національної академії наук України і фінансується державою.
Серед недержавних установ слід згадати такі, як Інститут юдаїки, Центр досліджень історії і культури східноєвропейського єврейства, Українська асоціація юдаїки та магістерська програма з юдаїки – всі при Національному університеті «Києво-Могилянська академія»; Український центр вивчення Голокосту (м. Київ), Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» (м. Дніпро). В Українському католицькому університеті (м. Львів) діє навчально-дослідницька програма «Єврейські Студії» УКУ, що включає в себе набір тематичних та мовних курсів, проведення наукових семінарів, переклад книжок і дослідницьку роботу спрямовану на збереження та вивчення спадщини євреїв Центрально-Східної Європи, зокрема Галичини. В Острозі був створений Єврейсько-український релігійно-культурний центр «Яхад»: його активісти шукають місця поховань жертв Голокосту. І це далеко не всі науково-освітні установи та громадські організації, які активно працюють наразі в Україні з цієї проблематики.
Європейські моделі та культура пам’яті Другої світової
Після 2014 р. актуальність вивчення і популяризації наукового знання про трагедію Голокосту набула додаткових стимулів. З одного боку Україна, яка прямує до Європи, прагне позбутися старої совєтської практики замовчування єврейської трагедії. З іншого – від того наскільки ця тема буде інтегрована і стане складовою української ідентичності залежать не тільки перспективи утвердження в Україні демократії, а й, у буквальному сенсі, перспективи її інтеграції до родини європейських народів. А втім, лишається питання: яку модель пам’яті стосовно Другої світової і Голокосту обере Україна? Звісно, вона повинна бути максимально дистанційованою від постсовєтської, яку наразі сповідують у Росії та Білорусі. В тій моделі абсолютним злом оголошено лише гітлерівську Німеччину. Натомість історія сталінського СССР періоду дружби з Гітлером, спільного з ним розподілу Європи та совєтської окупації 1939 – 1940 рр. чи то замовчують, чи виправдовують. Трагічною датою у календарі визнають передовсім 22 червня 1941 р. – «підступний» гітлерівський напад на СССР, натомість наукові розвідки про підготовку Сталіним превентивного удару по Німеччині не знаходять офіційної підтримки. У рамках цієї моделі сталінський міф «Великої Вітчизняної війни» не заперечується, а націоналізується. У Білорусі гіперболізується героїчна боротьба «народних месників» – білоруських партизанів, а в Росії – великого російського народу, який буцім-то без будь-якої зовнішньої допомоги спромігся перемогти у війні. Адже, як сказав Путін, – це «народ переможець». У цій пам’яті нема місця для совєтських воєнних злочинів, натомість оспівується звитяга і жертовність російського народу. На цьому тлі Голокост маргіналізовано, адже його важко вписати у героїчний канон «Великої Вітчизняної війни». Проте останнім часом трагедія Голокосту використовується російською пропагандою для підсилення антиукраїнського фактору з виразним наголосом на «злочинах українських націоналістів» – «колаборантів та тваринних антисемитів».
Зовсім по-іншому відбувається процес формування модерної історичної пам’яті Другої світової війни у Європі. Суспільно-політичні події останньої декади ХХ ст. – оксамитові революції, декомунізація та об’єднання Європи – суттєво позначились на цьому. Між тим, на Заході і Сході лишається доволі виразною різниця у пам’яті про ту війну. Спираючись на ідейну спадщину Просвітництва та Гуманізму, а також і досвід Другої світової війни, Західна Європа упевнено стала на шлях творення нової культури пам’яті. Знищення нацистами євреїв, які мешкали практично в усіх європейських країнах, становили помітну частку та відігравали значну роль у культурі та соцілаьно-економічному житті тих країн, усвідомлюється нині не лише як трагедія єврейського народу, але як трагедія усіх європейських народів. В осмисленні цієї трагедії увиразнюється відчуття провини, позаяк частина населення як країн-агресорів, так і країн-жертв виявилася причетною до скоєння злочину геноциду, і це стало однією з найбільш ганебних сторінок в європейській історії. Усе це зумовлює центральність Голокосту як символу в культурі історичної пам’яті Західної Європи, вагомим елементом якої є Покаяння. Голокост постає таким чином об’єднавчою ідеєю спільної відповідальності європейців за минуле заради кращого майбутнього і становить важливу складову європейської ідентичності.
Західноєвропейська («німецька» або ліберальна) модель вважає націонал-соціалізм головною причиною війни, Голокост розміщено в її епіцентрі, а Аушвіц є ключовим символом цієї трагедії. Ця модель пам’яті війни передбачає, крім каяття, осуд націоналізму як бесперечного зла, адже він становив одну із складових нацистської ідеології. Прихильники такої моделі пам’яті трактують Голокост як унікальне явище і воліють не порівнювати його зі сталінськими злочинами (Аушвіц – це не Гулаг!). У Німеччині, щоб не підважувати злодіяння нацизму, подекуди навіть прагнуть не акцентувати уваги на таких совєтських воєнних злочинах, як масове гвалтування жінок, вбивство цивільного населення і військовополонених, «етнічні чистки», інтернування німців-фольксдойче зі Східної Європи в СССР на примусові роботи тощо.
Cповідуючи ідею каяття за злочин Голокоста, який стався переважно на Сході континенту, європейці не виявляють готовності визнати принаймні моральну відповідальність за ігнорування Голодомору – жахливого злодіяння, учинений Сталіним у самому центрі Європи. Попри добру обізнаність (як ми наразі знаємо) щодо голодотворних дій совєтського режиму, уряди Франції, Великої Британії, США та ін., виходячи з принципів «економічної та політичної доцільності», лобіювали вступ СССР до Ліги Націй та встановили з ним дипломатичні та торговельні відносини, легітимуючи тим самим злочинний сталінський режим.
Ставлення до Голокосту і Голодомору на Заході відрізняється. На цьому наголошує Іштван Деак, який згодом переглянув дещо у своїх попередніх підходах і наразі вже не стверджує, що Голокост «був єдиним справжнім ґеноцидом наших часів». Що по-справжньому відрізняє Голокост від інших ґеноцидів, вважає він, – то це факт, що жоден з них не породив такої великої кількості літератури. Цю диспропорцію лише почасти можна пояснити закритістю донедавна тих архівів, що стосувалися сталінських репресій. Або фактом, що, на відміну, скажімо, від «українських куркулів», євреї були «невинними жертвами», бо не чинили спротиву державі-вбивці, – а тому насильство щодо них було огиднішим і більш невиправданим. Якщо це так, то яка тоді різниця між євреями і дітьми «куркулів» та інших «ворогів народу»? [95]. На думку Іштвана Деака, першочергова увага на євреях та їхніх вбивцях відображає тенденцію західних істориків зосереджуватися на тих, кого вони вважають «нашими» – тобто на освічених і цивілізованих західних європейцях. «Історія Голокосту була не лише центральною і неминучою темою для єврейських громад у західних країнах. Увага [західних] істориків була прикута до видовища: нація, котру колись вважали одною з “найцивілізованіших”, знищує один з найбільш цивілізованих народів. Їх менше хвилювало масове вбивство [нецивілізованих] селян». Як пише Іштван Деак, небажання Європи інтеґрувати пам’ять про жертв Сталіна і перенаголошування пам’яті про євреїв та їх убивць «відображає тенденцію щодо того, хто є “ми”: освічені та цивілізовані західні европейці», для яких «іншим» є малоцивілізована і варварська Східна Европа [95].
Додамо, що на відміну від Заходу, який ніколи не відчув на собі трагічного досвіду сталінських злочинів, посткомуністичні країни на Сході Європи зазнали жорстоких і тяжких втрат від обох тоталітарних режимів – і сталінського, і гітлерівського. Лишень в самому СССР жертвами комуністичної влади (від 1917 р.), за підрахунками деяких російських істориків, стали близько 100 мільйонів осіб. У той же час в Україні, за новітніми підрахунками демографів, сталінська голодотворна політика забрала життя 3,9 (з непрямими втратами 4,5) мільйона людей. Загальні ж людські втрати республіки внаслідок злочинів сталінізму кількісно співмірні, а можливо, й перевищують українські втрати часів Другої світової війни. Тож Україна має «борг пам’яті» не лише до євреїв, але й до численних жертв комунізму. Схожа ситуація спостерігається у Польщі, країнах Балтії тощо. У східноєвропейській історичній пам’яті зберігається думка про те, що комуністична окупація принесла цим народам не менше, а подекуди можливо й більше лиха, ніж німецька.
Насильство було суттю сталінського режиму і він продовжував вчиняти воєнні злочині і злочини проти людяності впродовж усієї Другої світової війни – спочатку в союзі з Гітлером, а потім вже перебуваючи в альянсі із західними державами. Ось чому у Центрально- та Східноєвропейських країнах помітна виразна тенденція до віктимізації національної історії. На цьому тлі Голокост «загубився» між іншими масштабними злочинами, що їх здійснили тоталітарні режими проти титульних націй і не відразу потрапив у фокус суспільної уваги. Процес залучення концепту Голокосту до національних моделей пам’яті прискорився тільки під час об’єднання у ЄС. Схожі процеси спостерігаються наразі і в Україні. У Східній Європі, як і в Україні, після десятиліть комуністичного правління визначилися дещо інші пріорітети у відновленні/витворенні моделі історичної пам’яті, основою якої є державне і національно-культурне відродження. Тож радикальна відмова від усієї совєтської спадщини та плекання «цивілізованого», «культурного» націоналізму становлять основу східноєвропейської моделі.
На відміну від західної, східноєвропейська модель пам’яті виходить з рівнозначного засудження злочинів гітлерівського та сталінського тоталітаризмів та ідеї про те, що обидва ці режими є головними паліями Другої світової війни. А це увиразнює й відповідальність сталінізму за Голокост, адже, прискоривши та уможлививши вступ Німеччини до війни, Сталін непрямо посприяв і цьому злочину. Разом зі тим одним із серйозних злодіянь сталінізму (таким, що може дорівнюватися вбивству) вважається замовчування Голокосту. «Забуття про знищення є частиною знищення, – зазначає філософ постмодерніст Жан Бодрияр, – тому що це – ще й знищення пам’яті, історії, соціального і т.д. Це забуття так само суттєво, як і подія, яка в будь-якому випадку невловима для нас, недосяжна в своїй істині [100]. Ця думка вкладається у сентенцію: «Гітлер вбивав євреїв, а Сталін вбивав пам’ять про це вбивство».
Як уже згадувалося, у 2009 р. ОБСЄ ухвалила резолюцію, відповідно до якої сталінізм, як злочинний режим, було прирівняно до гітлеризму, а 23 серпня – день укладення пакта Молотова-Ріббентропа – проголошено єдиним Днем жертв гітлерівського і сталінського режимів. Низка провідних західних науковців (Ален Безансон, Тімоті Снайдер, Енн Епплбом, Норман Наймарк та ін.) уже давно наголошують на потребі засудження злочинів сталінізму рівнозначно із гітлерівськими. З наукової точки зору, як слушно демонструє Т. Снайдер у книзі «Криваві землі», без розуміння злодіянь, учинених у цей самий період Сталіним, не можна цілковито зрозуміти й Голокосту. Приміром, німці, здійснюючи злочин голодом проти совєтських військовополонених, містян України і блокадного Ленінграда, а також заморюючи голодом євреїв у гетто, вже мали за взірець Голодомор 1932 –1933 рр. в Україні і продовжували його вивчати з огляду на перспективи подальшого знелюднення своєї найбільшої колонії.
(далі буде)
_______________________________
91. Абрамсон Генрі. Хмельницький, Петлюра, Бандера – єврейська рецепція парадигми українського лідерства і національних визвольних змагань. (Ненадрукована доповідь на конференції присвяченій Голокосту в Дніпропетровську 14 жовтня 2003 р.). Архів автора.
92. Мотиль Олександр. Чи може Україна мати історію.
93. Ukrainian-Jewish Relation in Historical Perspective, еds. H. Aster and P.J. Potichnyj, sec. edition. Edmonton, 1990. 531 р.
94. Грицак Я. Голокост і Голодомор: виклики колективній пам’яті.
95. Політична історія України. ХХ ст.: У 6 т. Київ: Генеза, 2002–2003. Т.4: Україна у Другій світовій війні, 1939- 1945. Керівник тому В.І.Кучер. Київ, 2003. 584 с.
96. Klier John. The Holocaust and the Soviet Union // The Нistoriography of the Нolocaust. Ed. Dan Stone. First 2004. pp. 276-295.
97. Редліх Ш. Разом та окремо в Бережанах: поляки, євреї та українці, 1919–1945. Київ: Дух і літера, 2002.242с.
98. Грицак Ярослав. Незрозумілий Голокост.
99. Бабин Яр: історія і пам’ять / за ред. Владислава Гриневича та Павла-Роберта Магочі. Київ: Дух і Літера, 2016. 340 с.
100. Бодриар Жан. Симулякры и симуляции. М.: Рипол Классик, 2016. 320 с.
Джерело — «Україна модерна».
