Дослідник літератури їдиш Моше Лемстер розповідає про бесарабського байкаря Еліезера Штейнбарґа.
Наприкінці XIX століття у прикордонному селі Хотинського повіту Бесарабської губернії байки почала писати людина, яка пізніше стане класиком єврейської літератури. Зараз його тексти перекладені румунською, івритом, португальською, німецькою, англійською та російською. Проте на рідних землях, а це сучасна Україна та Молдова, його ім’я не надто відоме й досі. У 1919 році Еліезер Штейнбарґ переїхав у Чернівці, які щойно стали частиною Королівства Румунія. Про що писав їдишомовний байкар розповів співробітник Єврейського університету в Єрусалимі Моше Лемстер, який вже протягом двох десятиліть досліджує тексти Штейнбарґа.
Моше Лемстер: В літературі їдиш він доволі відомий. На мою думку Еліезер Штейнбарґ мав би бути не менш популярним, ніж Шолом-Алейхем. Він писав у жанрі байки. Коли кажеш про байки, одразу в голові виникає Крилов, Жан де Лафонтен чи Езоп. Це три класики світової байки, їхні тексти можна назвати арифметикою жанру. Байки Штейнбарґа – це вища математика. На жаль, його мало перекладали. У єврейських школах мало хто знав про нього, на російську його теж не перекладали.
У своїй книзі я зробив велику підбірку його байок. Шолом-Алейхем відомий через п’єси. Але крім нього було багато інших письменників. На Буковині був Іцик Манґер, його можна назвати поетом європейського рівня.
Штейнбарґ народився у маленькому бессарабському містечку Ліпкани, що зараз у Молдові у 1880 році. На той час – це була Російська імперія. У 1918 році і Ліпкани, і Черновіц, Буковина та Бессарабія стали румунськими. Наступного року він переїхав до Чернівців. До 39 років не видав жодної великої книжки.
Андрій Кобалія: А що ж він робив увесь цей час?
Моше Лемстер: Він писав байки, дещо видавав в Одесі. Була в нього ілюстрована книжка “12 байок”, дуже гарна, але примірників вийшло мало. Видавав він ще буквар грецькою та їдиш. У Чернівцях його дуже любили, йому сподобалось це місто. У 1928 році про єврейську літературу Буковини і про Штейнбарґа дізнались Європа. Тоді якраз виповнилося 20 років Чернівецькій конференції з мови їдиш. У місто приїхали письменники з усього світу, вони познайомились з ним. Тоді багато хто сказав, що його байки – це класика високого рівня.
Я казав, що його байки – це вища математика. Чому? Чим вони відрізняються від тих, кого я називав? Тим, що в його байках немає чіткої моралі. Читач сам має зробити висновки на основі того, що він прочитав. Є у Штейнбарґа і більш класичні, у них прослідковується чітка мораль та посил.
Андрій Кобалія: Чи можна сказати, що це еволюція? Тобто спочатку він писав байки з чіткою мораллю, а далі перейшов у новий формат?
Моше Лемстер: Не зовсім. Він був філософом та поетом, який здебільшого писав дитячі казки, вірші для дітей. Неподалік Чернівців є село Виженка (нині Чернівецька область прим. ред.), де він був керівником дитячого табору. Там відпочивали діти на той час впливових адвокатів, суддів та прокурорів. Тобто він займався різними речами.
У структурі його байок є ліричні елементи, розвиток сюжету та певні фінальні висновки. Філософські байки можна назвати байками через те, що головними героями там є не люди, а різні предмети чи, наприклад, pайдуга.
Андрій Кобалія: Чи є бесарабські та чернівецькі мотиви у його байках?
Моше Лемстер: Те, що він бесарабський письменник зрозуміло з мови, бо їдиш на цих землях відрізняється від Чернівецького. Фахівці, які досліджують їдиш, відчувають цей ритм та саму стилістику. До речі, відомим він став ще завдяки читцеві Ґрозбарду, який їздив світом та читав його байки. Які вони? Він писав соціальні байки, яке любило молоде покоління. Там було багато про тяжкі економічні умови.
Андрій Кобалія: Штейнбарґ жив у міжвоєнний період, коли на цих землях була Румунія. Чи були в нього проблеми з владою? Адже у певний момент Бухарест став доволі тоталітарним.
Моше Лемстер: Більшість його проблем були пов’язані з єврейською владою, з румунами питань не було. У Чернівцях жили сіоністи, бундисти, комуністи. Між ними точилися постійні протистояння. На відміну від них, він завжди був вищий за це. Тому його і поважали. Штейнбарґ – людина, яка добре знала давні мови, давньоєврейську. І сіоністи, і бундисти, і комуністи вважали його авторитетом, він наче міст між єврейським життям цього міста. Наприклад, буквар давньоєврейською фінансували сіоністи. Видав буквар на їдиш – фінансування від комуністів.
Далі у 1928 році він поїхав у Бразилію, де очолив школу. Але й там у нього були конфлікти з Євсекцією. Він втік назад у Чернівці, де і прожив до кінця свого життя. У ті роки Штейнбарґ часто їздив Румунією. Завдяки йому Чернівці стали культурним центром культури їдиш в державі.
Андрій Кобалія: Конфлікти – це погрози?
Моше Лемстер: Ні, це радше про постійні міжусобиці. Постійна містечковість, орендарська ментальність. До нього часто за порадами приходили інші єврейські письменники, він став редактором місцевих видань мовою їдиш.
Андрій Кобалія: Ви до інтерв’ю сказали, що він не вмів читати власні тексти.
Моше Лемстер: Так, він не вмів читати як актор, часто затинався. Нерідко буває, що поети не вміють читати власні тексти.
Чому Чернівці стали центром культури їдиш? У 1920-х німецька вже менш популярна, а румунська ще не встигла зайняти домінуюче положення. Оцей вакуум зайняла культура їдиш. Так, міста в його текстах немає, проте соціальні конфлікти він згадує. Наприклад, у байках є “Сорочки” або “Жаби”, які сперечаються, як створити парламент та прибрати болото. Але воно як було, так і залишилось. Тобто він показує своє ставлення до суспільних процесів через байки.
Штейнбарґ помер у 1932 році від невдалої операції з видалення апендициту, в нього було зараження крові. Можна сказати, що писав і публікував свої тексти він дуже повільно. Перша байка вийшла у 1910 в газеті. А перша книжка взагалі після смерті. В останні місяці він редагував її, але більшу частину зробили друзі.
Андрій Кобалія: Як це можна пояснити?
Моше Лемстер: А він нікуди не поспішав. Хотів видати гарну книжку. Ми бачили виставку в рамках Конференції з мови їдиш у Чернівцях, де були ілюстрації до книжки. Велику частину роботи – це його друзі. Завдяки їм у 1932 році, вже після смерті, вийшов перший том. Потім вони почали публікуватись швидше. Протягом останніх років в Ізраїлі вийшли переклади мовою іврит, збірник дитячих казок. Там його більш менш знають.
Андрій Кобалія: Якщо він нікуди не поспішав, чим він заробляв на життя?
Моше Лемстер: Певний час він вчителював у маленьких містечках. Вже у Чернівцях став головою Федерації єврейських шкільних організацій. Думаю, що здебільшого працював на громадських посадах та отримував підтримку від друзів. Книжку видали за рахунок спонсорів.
Я хочу прочитати соціальну байку з мораллю “Кінь і кнут”, її читав і Ґрозбард.
“Говорит кнуту кобыла: чтоб двоим вам пусто было. И тебе, и балогуле (це візник), боле я терпеть могу ли? За пустяк деретесь так, будто я простой ишак. Думаешь легко по снегу за собой тащить телегу? Припасли бы для меня лишь бы малость ячменя. Или чуточку овса. Видишь, хуже чем у пса, жизнь у терпеливой клячи. Кнут на слово был горячим. Щелкнул хлестким языком, ты толкуешь не том. Знаю, тяжела телега. Понимаю, не до бега, коль в кормушке корма нета, но скажу я по секрету, бью тебя на самом деле не за то, что еле еле ты плетешься. Бог с тобою. Бью за то, что ты рабою стала. Вот об этом речь. И за то буду сечь, что дала себя запречь”.
Андрій Кобалія: І як цю байку можна проінтерпретувати?
Моше Лемстер: Не треба давати себе запрягати. Запрягли, а потім ти жалієшся, що б’ють кнутом. А якби цього не сталося, то тебе б не били. Цей текст Штейнбарґ написав у ті часи, коли багато хто на цих землях почав працювати в містах так, наче їх запрягли. Ця байка про взаємозв’язок художника та дійсності навколо.
У нього є ще байка “Дзеркало і картина”. Перше каже: “Я все відображаю”. А картина їй: “Tи відображаєш усіх, хто перед тобою, усе, саме тому ти – ніхто”. Штейнбарґ за те, щоб мистецтво не відображало, а давало якусь мрію, сон. У нього є байка “Про янгола та дзеркало”. Там та ж історія, але янгол каже: “Відображати – це легко. Ти покажи сон. Ти показуєш обличчя дитини, яка зараз спить. А який сон їй зараз сниться?”. Художник має показати сон. Це вже не про соціальні байки, а загалом про творчість. На його думку, художник має все доносити через байки.
Андрій Кобалія: Чи писав Штейнбарґ інакше в останні роки свого життя?
Моше Лемстер: Тексти стали більш філософськими, менш соціальними. Він пише, що в житті буває бруд, але що ти скажеш, коли зійде сонце? У такі моменти одразу виникає радість. Це навіть не байки, а філософські вірші. Речі, звірі, які є учасниками байок – усі єврейські. У них шкільна єврейська освіта та фольклор. Вони за сюжетом згадують прислів’я та приказки, які сам Штейнбарґ і придумав.
Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».
Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.
