Хто був творцем єврейського ренесансу в Чернівцях?

Про «Єрусалим на Пруті» після війни, радянську пропаганду та мову їдиш у Чернівцях говорить історикиня Ірина Яворська.

Андрій Кобалія:  Друга світова змінила обличчя багатьох українських міст. Вони перестали бути настільки багатоетнічними. Проте у Чернівцях попри Голокост, після приходу радянської влади, в місті почався єврейський літературний ренесанс. Його творцями були не місцеві євреї, але вихідці з Бессарабії та Центральної України. За словами історикині Ірини Яворської, яка досліджує єврейську історію Буковини, ті з чернівчан, хто вижив тікаючи з міста, не завжди хотіли повертатись назад.

Ірина Яворська:  Якщо ми говоримо про повоєнний час, то треба починати з березня 1944-го, коли Червона армія увійшла на територію Буковини. А за нею йшло єврейство з таборів Трансністрії, адже радянські війська звільнили полонених. Звичайно, частину чоловіків-євреїв одразу призвали до армії, а частину доправили до трудових таборів. Частина євреїв поверталась до своїх домівок. Щоправда, ставлення до них було різним. Євреї добре пам’ятали чорний липень 1941-го, коли по селах Буковини відбувались єврейські погроми. Тоді емоційний натовп з румунських та українських сіл жорстоко поставився до євреїв у перші дні війни.

Андрій Кобалія:  І все це, напевно, на тлі зникнення монополії на насилля, коли одразу після приходу нацистів почався хаос.

Ірина Яворська:  Так. Є спогади євреїв від квітня 1944-го, коли вони зупинялися біля мосту через Прут і боялися перейти його. Трохи згодом радянське керівництво вже адміністративними методами почало налагоджувати їхню модель відновлення господарства. Родини почали повертатися у Чернівці.

І сюди окрім українських євреїв приїхала радянська номенклатура, яка сподівалася прижитися. З моєю мамою, наприклад, працювала жінка з Саратова; вона не могла натішитись і казала: «Девочки, я живу напротив фонтана!». У порівнянні з російською глибинкою зайняти квартиру навпроти фонтану було великими досягненням. Я у своїй дисертації згадую, що на вулиці 28 червня навпроти синагоги поселився товарищ Пожидаєв; він привіз з собою три покоління своїх родичів та курей, свиней і корову. Отак виглядав «Єрусалим на Пруті».

Повертаючись до єврейської історії, у місто поверталися не лише українські євреї, а й румунські з півдня Буковини та євреї Бессарабії, яким не було куди повертатись, адже їхні будинки були зруйновані. Чернівців стали перенасичені євреями.

Андрій Кобалія:  І попри все це ви у своїй доповіді на конференції «Культури і мови їдиш» пишете про єврейський літературний ренесанс. Як це все могло виникнути в таких умовах?

Ірина Яворська:  Літературний ренесанс більше пов’язаний з бесарабським єврейством. Впродовж 1944 -1946 відбувся виїзд буковинських євреїв. Спочатку це була нелегальна міграція, бо люди знали про 1940 рік, коли тут була радянська влада. Вони пам’ятали жорстокості та експропріації і казали: «Другої зустрічі не хочемо». Далі тікала сіоністська молодь. Потім ті, хто співпрацював з німцями чи румунами. В Румунії тим, хто вижив під час Голокосту надавали матеріальну компенсацію. В СРСР це питання навіть не підіймали. Тому у 1945-1946 чернівецьке єврейство виїхало до Румунії. І потім звідти вони поїхали до Палестини, коли у 1948 утворився Ізраїль.

І у цьому от вакуумі в Чернівці почали приїжджати бессарабські євреї та вихідці з Центральної України. Тому ренесанс та відродження культури їдиш — це не про тих, хто жив у Чернівцях десятиліттями.

Якщо ми перестрибнемо до 1959 року, з 40 тисяч євреїв Буковини понад 20 тисяч визнавали їдиш рідною мовою. Уявіть, скільки було в 1940-х. Це велика кількість. У 1945-1950 діяв єврейський державний театр, який був спочатку в Києві, але оскільки там будівлю знищили, вони тимчасово перебрались в Чернівці. Їм надали нинішній Академічний палац. Вони були не дуже цьому раді, бо в Києві все ж більше глядачів. Але п’ять років вони мали тут величезний успіх. Я знаю тих людей, які ще ходили на ці концерти. Там була гарна єврейська музика. Їдиш загалом надзвичайно музична мова. Це було щось домашнє, добре, довоєнне. І воно об’єднувало. А були ще письменники та художники. Все це отримало піднесення ще й через те, що існував Єврейський антифашистський комітет.

Окрім цього діяла єврейська школа. Правда, вона називалась «Неповна середня школа №18», але там було 406 учнів. Усі викладачі — євреї. Мова їдиш не була виділена, як рідна мова. Вчитель української та російської був. А той, хто викладав їдиш — іноземна мова.

Андрій Кобалія А зараз ця школа існує?

Ірина Яворська:  Ні, звичайно. У 1948 році закрили її, а за два роки і театр. Учнів відправили в інші школи.

Андрій Кобалія:  А цей театр він ідеологічно був заангажований? Чи їх змушували говорити про «славетну партію»?

Ірина Яворська:  Звичайно. Коли вже у 1948 почались процеси проти працівників театру, усі ці люди були репресовані на терміни від 5 років до 10 років. І їх звинувачували у тому, що вони брали участь у поповненні бібліотек, за виступи в єврейських школах і підкреслення єврейської винятковості, за любов до їдиш. Я читала протоколи цих діячів. Вони потім писали: «Вибачте, я мав про вас все розповісти, бо мене так били. Я мав сказати, що очолював якусь антирадянську організацію».

Андрій Кобалія:  Тобто післявоєнні сталінські репресії фактично знищили цей ренесанс?

Ірина Яворська:  Так. Можливо, він для СРСР був надто яскравим. Коли я досліджувала тему в мене склалось враження, що занадто сильний це був сплеск, який не міг не зачепити радянську владу. Хоча, до слова про ідеологію, у театрах були і постановки, які забувались на репертуарах Шолом Алейхема, бо той був такий дуже аполітичний і побутовий. Звичайно, що від театру вимагали. Перша постановка була «Я живу», а потім i різні антифашистські. Я читала переписку, де режисерів змушували доробляти певні епізоди, щоб вони мали радянське забарвлення. Важко їм було зберігати мову та догоджати ідеологічним вимогам.

Андрій Кобалія:  Чи є з того, що готував той театр речі, які і досі є цінними? Багато радянських текстів зараз немає ніякої цінності, бо вони створювались, щоб отримати квартиру.

Ірина Яворська:  Аякже! Твори Шалом Алейхема вічні. «Тев’є молочник» та «Блукаючі зірки» — важливі тексти для світу.

Андрій Кобалія:  Репресовані євреї Чернівців усі проходили за однією справою, куди також долучили жителів Бессарабії. Ніхто з них не був розстріляний, але багато кому довелось покинути Чернівці назавжди. Разом з ними зникли театр та єврейська школа. Історикиня Ірина Яворська розповіла про життя єврейства після репресій 1940-х.

Ірина Яворська:  Носіями мови їдиш у 1950-х були релігійні євреї, старше покоління, яке іноді могло не вміти писати, а їдиш був їхньою єдиною мовою. Вони ховали єврейськість в собі. Люди вдома були євреями, святкували Шабат, клали свічку на підвіконня. А на вулиці перевиконують соціалістичні норми. Але з’являється ансамбль Сіді Таль. Вона народилася у Чернівцях і, по суті, в Україні це був чи не єдиний такий колектив, який пропагував мову їдиш. Моя вчителька музики була колишня актриса Єврейського театру. До неї Сіді Таль приходила в гості. Я грала Моцарта, а вони собі балакали на їдиш.  Її концерти справді були святом мови їдиш. Мені подобались назви виступів. Наприклад, «Сміятися корисно» чи «Все буде добре».

Ми її називали “Аркадій Райкін в спідниці”. Це була жінка, яка за один виступ могла перевтілюватись у різні образи, від провідниці до злидарки. І це подобалось не лише євреям; в їдиші було стільки емоційності, інтонації від високих до дуже низьких. Це приваблювало навіть тих, хто не володів мовою. Всі ці люди далі були в Чернівцях. Наприклад, Мойша Альтман був редактором Єврейського театру. Після заслання він повернувся. Вони могли бути в депресії, але писали. Хоч за життя жодна книга публікації не побачила. Але десь вони публікували свої тексти у польських їдишських виданнях. У 1960-х в СРСР нарешті вийшов перший журнал на їдиш.

З 1967 по 1989 в СРСР виходив журнал Sovetish Heymland — Радянська батьківщина, де друкувалися твори поетів-їдишистів. Вони часто приїжджали до Чернівців. В нинішньому Центральному палаці культури, колишньому єврейському домі, відбувались ці зустрічі. Послаблення з боку влади.

Андрій Кобалія:  Особливо після падіння СРСР, певна кількість євреїв намагалася виїхати з СРСР. Хтось в Ізраїль чи США. Чи є приклади, коли чернівецькі євреї, бессарабські та інші євреї їхали на нові землі, ностальгували, згадували довоєнні або післявоєнні Чернівці. Чи є спогади людей, які памятали ці Чернівці?

Ірина Яворська:  Після війни були три великi хвилі: 1945-1946 — тоді, вже як я казала, виїхали чернівецькі євреї: 1970-ті – це забезпечені лікарі та хасиди їхали з СРСР і 1990-ті, її називають «ковбасна еміграція». Тоді люди цілком свідомо люди виїжджали за кращим життям. У кожного своя окрема еміграційна історія. В Ізраїлі кажуть «рибацька історія». Були чоловіки, які тікали від своїх дружин, хтось позбувся родичів, хтось їхав будувати Ізраїль, хтось розбагатіти, комусь набридли люди, які сильно відрізняються культурою.

Андрій Кобалія:  Тобто з такими, які не толерували єврейську культуру?

Ірина Яворська:  Саме так. В СРСР було важко розвивати єврейську культуру, це треба визнати. Хтось поїхав в Ізраїль і там став відомим та нарешті опублікував свої тексти. Останній перепис населення відбувся у 2001 році, на Буковині тоді нараховувалася 1000 євреїв. У Чернівцях 104. Хоча на святах єврейських в місті сходяться понад сотня. Але це вже не лише євреї. Фактично, єврейство виїхало. Якісь одиниці зараз повертаються. Тепер у місті вже дві синагоги. Є ще палац цадика. Все це здебільшого завдяки американським грошам. Є й конференції. Донька відомого письменника Нафталі Герц Кона казала, що її батько був би щасливий, якби побачив, що про цю історію не забувають.

Андрій Кобалія:  То чи є спогади?

Ірина Яворська:  Так, є. Їдишські Чернівці це тема не сильно досліджена. Хоча насправді тут є про що говорити. В нас є Пауль Целан та Роза Ауслендер. Хоч вона і жила в США, Чернівці для неї — центральна тема, «Єрусалим душі». У неї короп «мовчав 5 мовами». Це лише чернівчани могли зрозуміти, про що це. Чернівці були багатомовним містом.

Проект виходить за підтримки канадійського благодійного фонду «Українсько-єврейська зустріч».

Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.

Next Post

Як сучасне мистецтво працює з культурною пам'яттю

Сб Июл 6 , 2019
Share on Facebook Tweet it Share on Google Pin it Email Share on Facebook Tweet it Share on Google Pin it Email Коли проект «Остання адреса» встановлює пам’ятні таблички на будинку, де жили жертви репресій, нинішні їхні мешканці часто не згодні з такою ініціативою і відстоюють своє право не пам’ятати. […]