Автор — Владислав Гріневич.
Початок статті див. тут.
Колаборація чи «вимушена співпраця»
Як зазначалося раніше, у сучасній Європі, через низки причин, пам’ять про Голокост на Сході і Заході залишається різною і консенсус між ними подекудити зводиться до формули: «Погодимося не погоджуватися» (“agree to disagree”), тобто дозволимо кожному лишатись при своїй власній думці. Не останньою чергою ці розбіжності спричинені й питанням колаборації місцевого населення з німцями і, зокрема, участю у Голокості.
Підкреслюючи складність проблеми колаборації Тоні Джадт відзначив, що у усіх окупованих німцями країнах тих, хто видавав євреїв, комуністів та учасників опору було мабуть більше за тих, хто чинив супротив нацистам. Піднесення руху опору в Європі припадає на кінець німецького панування, як, до речі, і в СССР. Тож вже після перемоги було створено чимало міфів про масштабний італійський і французький резистанс, про численних голландських фермерів, які рятували англійських льотчиків тощо. А в Україні завдяки заслугам партійних істориків гіпертрофовано зростала кількість червоних партизанів.
Термін «колабораціонізм» походить від французького слова «collaboration», яке застосував генерал А. Петен у заяві, опублікованій після його зустрічі з Гітлером в Монтуарі 24 жовтня 1940 р.: «Між нашими двома країнами намітилося співробітництво… Я схвалюю це в принципі». (Фр. «Une collaboration a ete envisage entre nos deux pays… J’en accepte le principe»), – сказав старий маршал у своєму зверненні до співвітчизників. Саме «колаборацію» уряду Віші вважають класичним прикладом специфічної форми співпраці держави-маріонетки з окупантом. Це, зазвичай, було наслідком ідеологічної та політичної близькості певних політичних сил до націонал-соціалізму. Здебільшого ними були праві, профашистські режими. Однак з ким співпрацювати – залежало від німців. Лише вони вирішували з ким будуть колаборувати, а кого силоміць примусять до покори.
Як зазначає Ян Гросс, німці самі призначали собі верховних колаборантів – Е. Гаху, В. Квіслінга, А. Павеліча, А. Петена чи Й. Тісо – і це свідчило перш за все про волю самих німців, а не волю чехів, норвежців, хорватів, французів, або словаків. Це означає також, що наголошування на відсутності колабораціонізму – як, наприклад, у часто цитованій фразі «звичайно, Польща не мала свого Квіслінга» – просто говорить нам про те, що німці цього полякам не запропонували. Як, до речі, і українцям До того ж, як зазначає Гросс, польська місцева еліта й не мала можливості колаборувати, бо була значною мірою знищена нацистами [101].
На фоні загального засудження націонал-соціалізму і гітлеризму помітна певна тенденція: у своїх версіях наративу про цю війну всі національні історії прагнуть посилити мотив опору і применшити колаборацію. В Нідерландах та Норвегії вже тривалий час тривають запальні дебати з приводу того, яку роль зіграла відповідна нація в роки нацизму, якою мірою відбувалося протистояння нацистській Німеччині, а де йшлося про поплічництво. У Амстердамі існує декілька музеїв присвячених руху опору і лише один, який опосередковано нагадує про коллаборацію – музей єврейської дівчинки Анни Франк, яка переховувалася від нацистів і яку видали сусіди.
Власне питання колаборації з нацистами та військові злочини і передусім Голокост є тими больовими точками, які час від часу провокують суспільні дискусії, загострюють політичну боротьбу всередині країн і спричиняють міждержавні тертя.
Достатньо пригадати скандал довкола викриття нацистського минулого генерального секретаря ООН і президента Австрії Курта Вальдхайма, який служив під час війни в СС, та ще й у грецьких Тессалоніках, де чинився геноцид над євреями.
У Франції поряд із моделлю історичної пам’яті французького руху Опору існує історична пам’ять колабораціоністського режиму Віші. Це конфліктуючі пам’яті. Таке «постійно присутнє минуле» дало привід дослідникові Роберу Пакстону з певною часткою перебільшення стверджувати, що минуле Віші цікавить Францію більше, ніж гроші і секс. Створений після війни голлістський міф про «Францію, яка бореться» і про всенародний опір нацистам нині значно притлумився і дегероїзувався. Водночас вішістське минуле у Франції є об’єктом постійних дискусій. Попри імпліцитне засудження режиму Віші і навіть екстрадицію з Південної Америки «ліонського різника» Клауса Барб’є, президент Ф.Міттеран з 1987 року почав покладати квіти на могилу маршала Анрі Філіппа Петена – «переможця під Верденом». Однак Петен був ще й головою колаборантського режиму Віші, який здійснював антисемітську політику і був причетний до Голокосту. Але це не йшло в жодне порівняння зі скандалом, що стався 1994 року із самим президентом. З’ясувався факт його вішістського минулого, яке було значно тривалішим за участь у Русі опору.
Наприкінці ХХ століття Франція пережила кілька судових процесів над воєнними злочинцями, але тільки 1995 року президент Жак Ширак публічно визнав роль режиму Віші у сприянні злочинам нацистів і назвав це колективним гріхом частини співгромадян. Додамо, що у Франції, де фашизм був потужною антитезою комунізму, пам’ять має бінарну опозицію, за якою стоїть фундаментальний антагонізм власне політичний – ліві і праві. Це кардинально різнить її з Україною, де антагонізм більше культурно-цивілізаційний: Захід–Схід, українська–російська/російськомовна ідентичність.
У Німеччині, яка доволі наполегливо зводить порахунки зі своїм націонал-соціалістським минулим, цей процес істотно утруднений, передусім через різні культури пам’яті в колишніх ФРН і НДР. Східних німців вчили позиціонувати свою країну як батьківщину комунізму-марксизму, вважати таким собі бастіоном «антифашизму», а себе – як переможцями (разом з СССР), а не переможеними у Другій світовій. Парадоксально, але за деякими соціологічними опитуваннями існувала частка людей, які щиро вважали, що НДР воювала у цій війні на боці Сталіна.
Слід зазначити, що майже вся окупована Гітлером Європа чи колаборувала з нацистами, чи була змушена змиритися з їхньою присутністю та діяльністю. Гітлеру можливо не вдалося б так швидко і на такий тривалий час нав’язати свою гегемонію майже всій Європі, якби не активна підтримка чи пасивне підкорення з боку населення цих країн. Норвегію і Францію можна вважати класичним прикладом, адже вони стали партнерами в ідеологічній колаборації з нацистами.
Але не тільки ідеологічними чинниками все вимірювалося. Приміром у південній вішистській Франції період німецької окупації позначився бурхливим розвитком виноробства, адже вермахт закуповував у великих обсягах вина і коньяки для своїх солдатів у приватних виноробів. Тож німців у цьому регіоні сприймали більше як покупантів, ніж окупантів. (В Україні лікеро-горілчані заводи також виробляли спирт для Німеччини, але це робилося цілковито під орудою окупаційної влади.)
Фінляндія і Румунія підтримали німців з огляду на очікуваний реванш, адже СССР окупував їхні території. Ряд країн сподівалися вирішити під німецькою егідою питання своєї державної незалежності чи етнічні проблеми: Словаччина, Хорватія, Угорщина, фламандська Бельгія тощо. Так само з надією зустріли вермахт у Балтійських республіках та Україні, де сподівались на поміч Німеччини у звільненні від більшовизму.
Колабораціонізм доволі складне явище – і не останньою мірою через те, що на боці німців воювали в роки війни ті країни та політичні сили, які намагалися виборювати в імперських потуг свою державність і незалежність. І далеко не всіх з них можна назвати зрадниками батьківщини. Просто уявлення про те, якою має бути ця батьківщина, вони мали інше, ніж ті, хто їх звинувачував у зраді. Розкол усередині суспільств стався тоді у багатьох країнах Європи: у них (відверто чи приховано) тривали локальними громадянські війни чи міжетнічні конфлікти, на тлі яких відбувалися брутальні масові вбивства. Там, де політичні інтереси правлячих груп вимагали того, про ці злочини просто забували. Скажімо, в комуністичній Югославії існував міф про партизанську боротьбу всіх націй проти нацизму, хоча серед партизанів переважали серби, а хорвати (усташі) під німецькою егідою відновили під час війни свою державність. У Польщі й СССР не згадували про волинську різанину, польські антиукраїнські акції, що сталися вже після війни. Про це не говорили і на процесі в Нюрнберзі.
Щодо колишніх країн-агресорів, то деяким з них швидко пробачили їхню колаборацію. Скажімо, Австрію, яка радо вітала Аншлюс і брала активну участь у всіх діях нацистів, союзники, з політичних міркувань, назвали «першою жертвою» Гітлера і визнали невинною. Там і досі можновладці не хочуть визнавати свого нацистського минулого. А в колишній фашистській Італії провину переклали на карикатурного дуче й воліли більше розписувати героїзм учасників руху Опору.
Всі ці політичні чинники значно ускладнили після війни проблему покарання реальних воєнних злочинців. Французький філософ Альбер Камю мав неабиякі сумніви, чи можливо взагалі точно й справедливо ідентифікувати поняття «воєнні злочини», хоча визнавав емоційну і політичну необхідність «чистки» та покарання злочинців. Питання полягало в тому, кого і як карати.
Зрештою основний тягар відповідальності переможці вирішили покласти на Німеччину. «Німецьку провину» було розподілено низкою вироків Нюрнберзького трибуналу серед дуже обмеженого кола вищих нацистських злочинців. Натомість провину представників інших націй, поплічників (чи «колаборантів») на процесі не розглядали зовсім. Совєтський Союз перший був не зацікавлений у цьому, прагнучи уникнути будь-яких дискусій, які могли б привернути увагу до власне сталінських злочинних дій до, під час і після війни.
Тож колаборантів у Нюрнберзі не судили. Формально поплічників Гітлера мали судити національні суди і трибунали власних країн. Але кого вважати «колаборантами» і «поплічниками нацистів» вирішували ті, хто щойно прийшов до влади. Не секрет, що у випадку Східної і Центральної Європи, ці політики приїхали в обозі Червоної армії. Зрозуміло, що вони передусім прагнули звести порахунки зі своїми політичними противниками. Так було 1945 року в Угорщині, Румунії та Болгарії, де «народні суди» під час процесів над воєнними злочинцями засуджували тисячами реальних і позірних політичних ворогів, не розрізняючи пронімецьких, прозахідних та антикомуністичних кандидатів на покарання. У Польщі суди також сприяли «вичищенню» антикомуністичних опонентів. Серед інших тут були й чільні офіцери Армії Крайової, яких страчували після одноденних інсценованих процесів. Усе це робилося в ім’я нації та її страждань у воєнні часи!
Відтак не тільки прибічників Гітлера можна було вважати колаборантами. Норман Дейвіс вважає, що термін «колаборант» слід уживати також і до тих, хто допомагав окупаційним режимам, встановленим Сталіним у країнах Центральної і Східної Європи. Класичні приклади тут – уряд Куусінена під час Совєтсько-фінської війни, Польський комітет національного визволення в 1944 році чи ті, хто брав участь у боротьбі з українським повстанським рухом (приміром «стрибки» з винищувальних батальйонів) тощо.
Виникають проблеми у вживанні цього терміну також до всіх тих, хто причетний до «колаборації у Голокості». Тоді під таке визначення потрапляють члени Юденратів, єврейської поліції у гетто і деякі інші категорії з числа тих, хто допомогали німцям знищувати євреїв, маючи єдину надію, що їх самих уб’ють пізніше.
Зазначимо, що у Совєтському Союзу в контексті «Великої Вітчизняної» термін «колаборант» практично не вживали. В 5-му томі другого видання «Української Радянської Енциклопедії», що вийшов друком у 1980 р., під терміном «колабораціоністи» позначаються «зрадники батьківщини, які співробітничали під час 2-ї світової війни 1939-45 рр. з фашистами в окупованих гітлерівською Німеччиною країнах Зх.Європи. Термін колабораціоністи з’явився у Франції, частина правлячих кіл якої підтримувала окупантів (“режим Віші”)».
Причина непопулярності в СССР терміна «колабораціонізм» полягала, передусім, у табуйованості самої теми співпраці з ворогом, адже її приголомшуючі розміри суттєво суперечили міфу про «морально-політичну єдність совєтського народу». Тож свідомо чи несвідомо совєтська пропаганда не хотіла привертати увагу до феномену «колаборації», підміняючи його банальним зрадництвом. До того ж в арсеналі сталінських пропагандистів вже існувала багата пейоративна лексика для визначення зрадників і ворогів – «запроданці», «поплічники», «пособники» тощо.
У сучасних політичних баталіях, що точаться в Україні, звинувачення в колабораціонізмі з нацистами лунають ледь не як вирок. А тим часом ані феномена колаборації, ані її причин, ані масштабів совєтські історики ніколи не досліджували. Це була закрита тема. Навіть нині у грубезному томі російського дослідника М.Семіряги, присвяченого колаборації в Європі в Другій світовій війні, у змістовному розділі про «Злочини українських націоналістів» не має жодного посилання на Нюрнберзькі документи.
Переважна більшість українських політичних партій, що знаходились в еміграції, вбачали у Гітлері найзапеклішого ворога СССР, тож у той чи інший спосіб намагались співпрацювати з Німеччиною. Згодом, деякі з них зневірились у нацистах і перейшли в опозицію до «нового порядку». Йдеться передусім про ОУН (б), яка після невдалої спроби проголосити 30 червня 1941 р. Українську державу була оголошена поза законом, зазнала репресій і переслідувань. Натомість мельниківці співпрацювали з німцями впродовж усієї війни. Проте обидва ці антагоністичні гілки ОУН доклали чимало зусиль до формування збройних загонів, які надалі боролися за створення Української держави як проти Коричневої, так і Червоної імперії.
Усвідомлюючи небезпеку, що її несе український повстанський рух, сталінський режим свідомо зводив це масштабне й потужне явище до спротиву жменьки нацистських найманців. В СССР українські повстанці отримали (за Д.Мануїльським) тавро «українсько-німецьких буржуазних націоналістів» і переслідувалися як нацистські поплічники. Адже визнати, що проти Сталіна запекло воює самоорганізована армія українських повстанців, було політично незручним і шкідливим. Загалом, відповідно до останніх публікацій російської федеральної служби безпеки, в Совєтському Союзі у період з 1943 по 1953 рік за співробітництво з німцями було заарештовано більш як 320 тисяч совєтських громадян. В Україні з 1943 по 1957 рік було заарештовано за зв’язки з ворогом 93 690 осіб. Більше половини з них походили із Західної України. Насамперед їх карали за націоналістичну діяльність.
Незручним було говорити й про декілька мільйонів українських остарбайтерів, які працювали на економіку Третього рейху в самій Німеччини і за кількістю дорівнювали тим українцям, яких було вивезено до совєтського тилу. А втім, після повернення всі остарбайтери розглядалися в СССР як підозрілі.
Водночас, серед українського загалу вирізнялися ті, хто через різні мотиви активно допомагав нацистам: крім служби у поліції і Вермахті, до їх числа сталінська влада відносила різного рівня функціонерів, місцевих керівників, старост у селах, двірників, кербудів (домоуправів), які складали списки комуністів і євреїв для винищення, тощо. На окупованій німцями території залишилася значна частина інтелігенції, передусім технічної – інженерів, які допомогли німцям відновити роботу підприємств. Київський «Більшовик», наприклад, як і багато інших українських заводів, ремонтував німецькі танки. В Донбасі була відновлена робота вугільних шахт, які завдяки зусиллям жінок і підлітків 1942 –1943 рр. довели тут видобуток вугілля до рівня передвоєнних «стахановських» років. Українські науковці, які зосталися в окупованих містах, активно розробляли низку проектів, в тому числі і в галузі аграрної науки. Щодо українського села, то впродовж майже трьох років війни воно годувало Вермахт і Німеччину. До червоних партизанів українці спершу не поспішали. Комуністичний рух опору тривалий час був доволі кволим і посилився в Україні лише у другій половині 1943 р., коли почався широкий наступ Червоної армії. Охоплював цей рух назагал від 200 до 300 тис. осіб (у Західній Україні через лави УПА пройшло принаймні вдвічі більше людей).
Зрозуміло, що в Совєтському Союзі не довіряли усім тим, хто опинився на окупованій території і активно не боровся з німцями. А залишилося тут понад 92% із 40 млн населення УССР. У совєтських анкетах аж до розвалу СССР існувала графа «Чи перебували під час війни ви самі або ваші рідні на окупованій території». Але назвати всіх, хто опинився під владою нацистів «колаборантами» аж ніяк не можна. Україна ніколи не була ані сателітом, ані маріонеткою Німеччини – вона була її східною колонією, в якій існував надзвичайно жорстокий режим управління. Працювати на ворога було чи не єдиною можливістю для виживання. На відміну, скажімо, від Чехії, де робітники, які працювали на військових заводах на німців, отримували добру платню, спокійне і сите життя – в Україні йшлося про роботу заради фізичного виживання і порятунку своєї родини. Науковці звуть це «стратегією виживання». А в українців, на відміну від західних європейців, перспективи на порятунок практично не було. Нацисти серйозно виношували плани щодо обезлюднення України. Голокост був початковою стадією процесу. Населення це відчувало. Тож поширеним був такий вислів: «Немцы прийшли. Гут. Евреям капут. Цыганам тоже. Украинцам позже».
Отже, вживаючи термін «колаборація» стосовно всіх форм співпраці з нацистами різних груп населення України на окупованій території, ми суттєво затлумлюємо сенс цього поняття – добровільна співпраця з ворогом-окупантом. Ба більше, ми накладаємо на все українське населення колективну відповідальність за цю співпрацю – в тому числі за Голокост. У сучасній Німеччині поширюються навіть думки про те, що без допомоги місцевого населення нацисти не змогли би вчинити злочини подібного розміру. Показово, що «процес над Дем’янюком» став певною спробою перекласти частину німецької провини за Голокост на українців. Адже демонізуючи ординарного лагерного капо – колишнього совєтського військовополоненого, свідомо не згадували про те, що в 1950-х рр. у Німеччині було виправдано десятки тисяч солдатів та офіцерів, які служили в таборах – якраз із формулюванням, що «вони тільки виконували накази». А от щодо Дем’янюка така формула спрацювала тільки частково. Чоловіка судили понад 30 років, в трьох різних країнах (Ізраїлі, США, Німеччині) за злочини проти людства. В усіх трьох країнах були різні версії та докази злочинів, але й на сьогодні ця історія залишається заплутаною та переповнена загадками. Ба більше, навіть після смерті Дем’янюка пристрасті не вщухають. Американська кампанія Netflix зняла серіал про уродженця Вінниччини Івана Дем’янюка, під промовистою назвою «The Devil Next Door» («Диявол по сусідству»).
Але слід не забувати: Голокост було задумано, сплановано, організовано німецькими нацистами і здійснено здебільшого «пересічними» німцями. Кількість тих українців як і представників інших народів, яких було задіяно у цих страшних злочинах, була і не значною, і вочевидь не визначальною. Це, звісно, не знімає відповідальності з тих, хто чинив злочини, але міра цієї відповідальності є просто незрівнянною з німецькою. Уявляється, що термін «колаборація» в українському контексті маємо вживати доволі обережно і розважливо. Використовувати словосполучення на кшталт «українська колаборація» – значить свідомо політизувати питання і де-факто накидати українцям рівну з нацистами відповідальність за скоєні злочини*. Скажімо, у Польщі в будь-якому випадку, за будь-якого значення, колаборація в свідомості поляків не відрізняється від зради. Однак, забарвлення такого вона набуває залежно від того, до кого застосовується термін. Так, до поляків в основному не використовується слово «колаборація», натомість застосовуються словосполучення на кшталт «вимушена співпраця», що, відповідно, зрадою не є.
В Україні, яка не мала своєї власної державності, війна поставила перед українцями проблему вибору. Василь Барка – спочатку червоноармієць, а потім письменник-емігрант – у своєму романі «Рай», одним з перших визначив цю складність і специфічність вибору. «Можливо, війна ударить як криця або кремінь, аж іскри посиплються і обпалять очі всім, хто байдуже дивиться на боротьбу; посиплються на всі кінці, примусять вибирати: з ким ти? Кому служить душа твоя — небу чи пеклу? Отут-то й є!: вибрати трудно, бо то – «два чоботи – пара»: московський і берлінський. Хто з українців битиметься проти червоної смерті – матиме рацію; хто битиметься проти чорної – теж матиме рацію; як також і той, хто битиметься проти обох. Лише той не матиме рації, хто проголосить «моя хата скраю» найвищою мудрістю земною».
Як ми маємо формувати українську модель памяті про Голокост?
Передовсім потрібно утримуватись від простого калькування (мавпування) західноєвропейських стандартів і замислитись над формуванням власної моделі пам’яті про Голокост. Адже кожен народ має свої особливості збереження памяті про трагедію і Україна тут не є винятком — вона має свої виразні особливості. Небагато у світі знайдеться країн, де чверть втрат серед цивільного населення становлять місцеві євреї, а кожен шостий громадянин УССР став жертвою німецько-совєтської війни.
Специфіка України полягає у тому, що тут, у доволі короткий період, двома тоталітарними режимами було вчинено чотири геноциди (!), а також тривало масове геноцидне нищення передовсім голодом сотен тисяч совєтських військовополонених і мешканців українських міст. Тож, попри безперечну важливість теми Голокосту, не можна оминути інші жахливі трагедії і не вписати їх у загальний наратив. З одного боку, це об’єктивно сприятиме поглибленню академічного розуміння проблеми того ж Голокосту та інших геноцидів, що сталися в Україні. З іншого, це сприятиме консолідації багатонаціонального українського суспільства та формуванню сучасної української політичної (нації) ідентичності.
Маємо тут доволі широке поле для дослідів. Як стверджував батько терміна «геноцид» Рафаїл Лемкін, який вважав Голодомор також геноцидом, геноцид – це не подія, а процес. Він поволі готується, не одномоментно здійснюється, а потім цей злочин намагаються приховати. Попри те, що і Голодомор, і Голокост є унікальними подіями, як геноцидні явища вони мають багато спільних рис.
Оригінальна модель щодо причин появи та попередження геноциду була розроблена у 1996 р. президентом Genocide Watch Грегорі Стентоном. На досвіді нещодавніх подій у Руанді, професор зробив спробу пояснити, чому це сталося. Згідно з його теорією, геноцид розвивається впродовж певних етапів, які є «передбачуваними, але невблаганними». До таких, за його т. зв. десятиступеневою теорією геноциду, входять: класифікація, символіка, дискримінація, дегуманізація, організація, поляризація, підготовка, переслідування, знищення та заперечення [102]. Попри певні недоліки, ця теорія добре сприяє розумінню природи геноциду і може бути використана у практичній політиці щодо його запобігання, а також в освітньому процесі. При цьому як Голодомор, так і Голокост цілком вписуються у цю схему.
У контексті геноцидних студій продуктивним видається також аналіз, зроблений Жаком Семеленом щодо ролі пропаганди у підготовці масових убивств. Науковець ідентифікує основні стадії, які призводять, врешті, до геноцидного процесу і пояснює як звичайні люди стають злочинцями (perpetrators). Зокрема, це стосується й способів дегуманізації «образу ворога» [103]. Як стверджує Людмила Гриневич, у совєтській політичній пропаганді 1920-х рр. створювався образ «куркуля – ворога», негативна конотація якого нерідко посилювалась етнічним маркером «петлюрівця». Дегуманізуючи цей образ, влада психологічно готувала населення до нищення цілої суспільної страти [104]. Подібні процеси, і це добре досліджено, відбувалися й у Третьому Рейху щодо дегуманізації образу єврея.
Важливим в розумінні природи геноцидів є те, що жертви і злочинці могли мінятися місцями. Не були винятками і Голокост та Голодомор. Українські активісти, які відбирали у виснажених від голоду селян хліб, подекуди самі ставали жертвами голоду, а євреї члени юденратів і єврейської поліції у гето, відправляючи на смерть у концтабори своїх сусідів, а подекуди і членів родини, лише на певний час відтерміновували собі право на життя.
Корисним виглядає такий підхід, який дозволяє не розводити трагедії по «національних квартирах», не протиставляти їх у фобійний спосіб одна одній, не звинувачувати представників іншої національності у всіх смертних гріхах, а намагатися з’ясувати, як і чому це сталося, зрозуміти механізми процесу. Важливо відзначити, що жертвами геноцидів вважають не тільки загиблих, але й тих, хто вижили, оскільки їм було завдано значних фізичних і психологічних травм. Тож і постголодоморне, і постголокостне українське суспільство мають багато схожого, а євреї і українці повинні шукати спільні шляхи подолання цього травматичного минулого.
При цьому вписуючи в історію України Голокост, ми маємо спиратися не на негативний історичний наратив, який робить наголос на ворожнечі і ненависті, а розглядати українсько-єврейські стосунки крізь призму тисячоліття мирних взаємин і культурного обміну між українцями і євреями. Це сприятиме процесу формування української політичної нації, та робитиме Голокост важливою складовою сучасної української ідентичності. І в цьому ми безумовно маємо солідаризуватись з Європою.
Так само, як і у Східній Європі, в Україні «спрацьовують» далеко не всі елементи культури памяті Голокосту, які стали вже нормою для Заходу. Це стосується зокрема питання про Каяття. Показово, що тільки два українські президенти (з пятьох) публічно висловлювали вибачення за участь деяких українців у Голокості. Культура Покаяння не дуже «приживається» наразі в українській моделі пам’яті. Цьому є чимало причин. З одного боку, не маючи навіть маріонеткового уряду, як це було у Франції, українська колонія Гітлера не може нести відповідальності за німецьку окупаційну політику. На рівні певних політичних сил і організацій (вкрай нечисленних) та окремих осіб кожен має нести персональну відповідальність за скоєні злочини, якщо їх доведено. Водночас слід зауважити, що у складі Червоної армії громили вермахт понад 6 млн українців, а поплічниками гітлерівців у Голокості навряд навіть умовно можна нарахувати кількадесят тисяч осіб. І це є неспівмірні цифри.
Існують ще й певні релігійні і морально-психологічні проблеми. Покаяння у христианстві є глибоко інтимним, майже сакральним моментом і його не можна запровадити указом чи розпорядженням, шляхом пропаганди чи навіювання. Це щось дуже особистісне, що не можливо накинути зверху. Це той процес, який має визрівати всередині суспільства і рухатися знизу, якщо для цього склалися усі передумови. Тож ідея «примусити українців каятися», щоб їм «було соромно за вчинене» (яка здебільшого звучить з-поза меж України) видається не дуже конструктивною, а радше нездійсненною.
Натомість потрібна відмова від розгляду обидвох трагедій лише через призму суцільної віктимності. Загальним принципом у вивченні і презентації Голодомору і Голокосту має стати наголос на таких вітальних темах як опір – збройний і ненасильницький, моральний, а також милосердя, взаємодопомога, рятування, стратегія виживання та збереження памяті, яку злочинці прагнули знищити. Спільним для українців і євреїв тут може стати вшанування тих, хто за совєтських часів боровся за збереження пам’яті про ці трагедії. Українці, яким комуністична влада не дозволяла у травневі дні підходити до пам’ятника Тарасові Шевченку, і євреї, яким забороняли у вересневі дні йти до Бабиного Яру, мають добре розуміти одні одних. Отже, усвідомлення злочинів учинених тоталітарними режимами, повинно допомогти обом народам краще відчути біль іншого: Голокосту крізь призму трагедії Голодомору і Голодомору на тлі Голокосту. Подібний підхід сприятиме усвідомленню і українцями, і євреями двох цих вселенського масштабу катастроф, як спільних трагедій народу України. Замість того, щоб вести «битви за пам’ять», чи то «змагання жертв», варто знаходити загальне в цій історії. Адже, як справедливо засвідчує слоган відомої канадсько-української доброчинної організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE) – «Наші історії неповні одна без одної».
Яскравим прикладом подібного підходу є діяльність згаданої організації та Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (HREC in Ukraine), які провели низку міжнародних наукових конференцій, на яких Голодомор і Голокост розглядали в єдиному контексті. Цікавим може бути і досвід Дніпровського музею історії і пам’яті єврейського народу, в якому Голодомору відведено окремий експозиційний зал. В цьому музеї згадують про тих євреїв, які рятували українців під час голоду, і тих українців, які рятували євреїв під час Другої світової війни. Серед єврейських музеїв це, мабуть, унікальний приклад.
Отже, з одного боку модель офіційної памяті про Голокост в Україні повинна дотримуватись сучасних європейських норм і цінностей, а з іншого – відповідати українським культурно-ментальним та історичним особливостям. І саме в цьому має полягати її об’єднавчий потенціал.
_______________________________
* Проте, від самого терміна не варто відмовлятись, адже в ході війни з Росією він набув нових сучасних смислів. 18 березня 2014 року народний депутат України Сергій Соболєв вніс на розгляд ВР проект Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян на тимчасово окупованій території України». У статті 10 («Колабораційна діяльність») проекту зазначалося: «Колабораційна діяльність, тобто умисне, добровільне співробітництво у будь-якій формі з окупаційною державою або її представниками на шкоду державним інтересам України вважається державною зрадою і тягне за собою кримінальну відповідальність». С. Соболєв пропонував у Кримінальному кодексі України (Відомості Верховної Ради України, 2001 р., № 25–26, ст. 131) абзац перший частини першої статті 111 доповнити словами «а так само колабораційна діяльність». Однак ознайомившись із законопроектом, Головне науково-експертне управління ВР України таку редакцію не затвердила. Тож до цього питання після деокупації українських територій доведеться повертатись знов.
101. Гросс Я. Колаборація. (Архів автора)
102 10 Stages of Genocide by Gregory H. Stanton, 2016
103. Semelen J. Purify and destroy. The political uses of massacre and genocide / Semelen J. London: Hurst & co, 2007. 437 с.
104. Гриневич Л. Механізми масового народовбивства: конструювання образу ворога у радянській політичній карикатурі (друга пол.1929 – поч. 1930 рр).
Джерело — «Україна модерна».
